Наш Лапшук

ovruch 096_thumb

                                                                                          Нечипоренко О.

Я стояв біля труни, дивився і не впізнавав  людину, з якою був знайомий майже 40 років. Суворе пожовкле обличчя, загострені риси, а головне – нерухомість, яка так не притаманна  була йому, видатному мандрівнику Лапшуку.  Тому і  не впізнавав,  що  таким я його ніколи не бачив.  А поруч – його портрет, де він усміхнений, з рум’янцями на щоках, з хитринками в очах, тобто такий, яким ми його знали. Оце був наш Лапшук.

Не   пам’ятаю першої зустрічі з ним, мабуть тому, що я в 70 –х роках крутився більше при Київському клубі туристів  та міській школі туристів, а Лапшук  (його  чомусь більше називали на прізвище ) відносився до славетної кагорти туристів при будинку вчених та в УРТЕ ( Український рада з туризму та екскурсій). Ближче ми познайомилися, коли він мене запросив до роботи в кадровій комісії УРТЕ.

Він ніколи не був показушним а ні за статурою, а ні в поведінці, а ні в своїх діях, завжди спокійний, доброзичливий, готовий прийти на допомогу. З ним було завжди спокійно, надійно, цікаво чи то в Києві, чи в туристських походах, де людина перевіряється складними, а іноді навіть екстремальними умовами (погодними, в побуті, взаємовідносинами між людьми, фізичними і  нервовими навантаженнями і т.п.).  Не даремно кажуть, що в поході, як на війні, людина пізнається всебічно і швидко. Щоб там не  було в житті між нами, але я ніколи не бачив  Лапшука розлюченим, скандальним,  не чув, щоб він скиглив, що йому тяжко, що він чогось не може чи не хоче. На Таймирі (25 ходових днів, 450 км, стартова вага чоловічих рюкзаків 42 кг),  молоді, фізично  здоровіші учасники ламалися (один зійшов з маршруту, другий захворів), а 47-річний Лапшук цілий тиждень спокійно ніс свої 40 кг. І був завжди спокійний, усміхнений, готовий допомогти іншим. Ніс свої 40 кг та ще й розказував про каміння на Таймирі, познайомив нас з рідкою в природі ягодою княженікою, пояснював все незвичне, з чим ми зустрічалися на маршруті.

Він дуже багато знав про каміння, про рослини. Ніколи не забуду, як міліція виганяла Петра з клумби на центральній площі Петропавловська-Камчатського, де він збирав насіння квітів для свого саду в Ірпені.

Його доброзичливість, зацікавлене відношення до людей притягували до нього всіх, тому що всі знали, він завжди допоможе, якщо  щось від нього залежить.  І допомагав Лапшук по лапшуковські: доброзичливо, непомітно, не ображаючи. Коли я перейшов на українську мову, моє російськомовне оточення прийняли це з непорозумінням: хтось  іронізував з цього приводу, хтось глузував над моїм українським, хтось голосно виправляв мої помилки. Зовсім інше відношення я відчув з боку Лапшука: він спокійно, але наполегливо допомагав мені в цій справі. І зараз, коли всі звикли до моєї української, і, навіть, самі  часто переходять на українську при розмові зі мною, я з великою вдячністю згадую Лапшука.
Один з перших майстрів спорту з туризму в Києві, без перебільшення, видатний турист -пішохідник Лапшук однаково ставився і до новачків в туризмі, і до бувалих туристів. Він ніколи не ставав у позу, я ніколи не бачив у нього зверхнього ставлення до людей, а тим більше не чув, щоб він висміював чи ображав когось. Майже до останніх днів продовжував подорожувати і водити масові походи по Київщині, постійно спілкуючись і підтримуючи зв’язок з туристами-пенсіонерами, спонукаючи їх до активності. Пішла з життя світла, хороша, надійна людина. Життя наше стає біднішим, коли уходять такі люди, як Петро, але залишається пам’ять, залишається приклад для наслідування, залишається впевненість, що не все так погано в нашому житті.

НАМ БУДЕ НЕВИСТАЧАТИ ТЕБЕ, НАШ ЛАПШУК.